Норми, які містяться в п. 20 ч. 2 ст. 36 і п. 6 ч. 1 ст. 425 КПК України, наділяють прокурора як сторону кримінального провадження правом подати касаційну скаргу на судові рішення, зазначені у ст. 424 КПК України, з підстави порушення права обвинуваченого на захист, тобто правом ініціювати відкриття касаційного провадження з метою ухвалення касаційним судом рішення на користь засудженого.

Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2016 року (справа № 5-332кс15), щодо застосування норм права, які визначені в п. 20 ч. 2 ст. 36 і п. 6 ч. 1 ст. 425 КПК України.

У цій справі громадянина України засуджено за ч. 2 ст. 389, ч. 3 ст. 185 КК України. За сукупністю кримінальних правопорушень суд першої інстанції визначив остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Апеляційний суд апеляційну скаргу обвинуваченого залишив без задоволення, а вирок суду першої інстанції – без змін.

У касаційній скарзі прокурор просив скасувати ухвалу апеляційного суду у зв’язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а саме у зв’язку з тим, що обвинуваченого не було забезпечено правом брати особисту участь під час апеляційного розгляду та висловлювати доводи й пояснення щодо поданої ним апеляційної скарги, і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у цій справі вирішила питання, чи має право прокурор подавати касаційну скаргу в інтересах засудженого з підстав порушення його права на захист і без узгодження такої скарги з ним самим.

Переглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що підтримання публічного обвинувачення означає забезпечення законного здійснення кримінального переслідування від імені держави, а не досягнення обвинувального результату за будь-яких обставин.

Під час перегляду судового рішення прокурор виконує подвійну процесуальну функцію: він підтримує законність обвинувального вироку в разі відсутності підстав для його скасування й водночас зобов’язаний реагувати на істотні порушення кримінального процесуального закону незалежно від того, чи призводить усунення таких порушень до покращення або погіршення процесуального становища засудженого. Тобто прокурор реалізує покладений на нього публічно-правовий обов’язок забезпечувати законність кримінального провадження та сприяти виправленню можливої судової помилки.

Обов'язок прокурора забезпечувати законність випливає із завдань кримінального провадження і, на відміну від інших учасників судового провадження, його діяльність не ґрунтується винятково на відстоюванні процесуального інтересу певної сторони. Процесуальні повноваження прокурора під час перегляду судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях мають оцінюватися крізь призму завдань кримінального провадження та його обов'язку забезпечувати законність, а не винятково через категорію кримінального переслідування.

Здійснивши аналіз конструкцій ч. 1 ст. 393 і ч. 1 ст. 425 КПК України, Велика Палата Верховного Суду врахувала, що ці норми не встановлюють меж апеляційного та касаційного оскарження для прокурора. На відміну від процесуальних прав інших учасників судового провадження, право прокурора не обмежене в цих нормах формулюванням «у частині, що стосується його інтересів», «у межах заявлених вимог» або іншим подібним застереженням.

Така відмінність у формулюванні припису свідчить, що обсяг права на оскарження для окремих учасників судового провадження визначається їхнім особистим або майновим процесуальним інтересом, тоді як право прокурора зумовлене його самостійним публічно-процесуальним статусом.

Тому право прокурора на апеляційне та касаційне оскарження не залежить від  того, чи подала апеляційну скаргу сама обвинувачена або засуджена особа, чи погоджується ця особа з доводами прокурора та чи спрямовані його вимоги на  погіршення або покращення її становища.

Водночас, якщо під час апеляційного чи касаційного розгляду обвинувачений (засуджений) заперечує проти запропонованого прокурором способу усунення порушення, суд повинен оцінити цю обставину, з’ясувати характер такої позиції, перевірити її добровільність та усвідомленість і врахувати під час визначення того, чи  було допущено порушення та який спосіб його усунення є належним.

Проте це стосується розгляду апеляційної чи касаційної скарги по суті, а не права прокурора на її подання.

Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що, реалізуючи право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень з підстав порушення права обвинуваченого (засудженого) на захист, прокурор діє не від імені засудженого чи потерпілого, не замінює їхнього волевиявлення і не реалізує право на представництво, а виконує покладений на нього законом обов'язок сприяти ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення в межах здійснення функції публічного обвинувачення, яка на стадіях апеляційного та касаційного перегляду набуває змісту забезпечення законності судового контролю.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду встановила, що суд апеляційної інстанції допустив порушення вимог статей 370, 405, 419 КПК України, які є істотними й такими, що перешкодили апеляційному суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, оскільки обвинуваченого не було забезпечено правом брати особисту участь під час апеляційного розгляду та висловлювати доводи і пояснення щодо поданої ним апеляційної скарги. Неподання заяви про особисту участь в апеляційному розгляді особою, яка не знала про дату судового засідання, не може розцінюватися як добровільна, свідома й однозначна відмова від цього права.

Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу прокурора, скасувала ухвалу апеляційного суду і призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова ВП ВС від 30 вересня 2026 року у справі № 229/188/22 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/140388360.

Верховний Суд