Якщо відповідач добровільно задовольняє позовні вимоги вже після звернення позивача до суду, останній має право на повне відшкодування понесених ним судових витрат за рахунок відповідача. Застосування механізму, за якого частина судового збору повертається з державного бюджету, а інша частина стягується з відповідача, у таких випадках є помилковим. Це має важливе значення для захисту майнових інтересів позивача, який був змушений ініціювати судовий процес для захисту свого права, а також запобігає безпідставному покладенню на державний бюджет витрат у спорах, які були фактично визнані боржником лише після звернення до суду.

Такі висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював через неправильне застосування судами положень ст. 142 ЦПК України.

У справах, що переглядалися судом касаційної інстанції, суди закрили провадження у справах у зв’язку з відмовою позивачів від позову (п. 4 ч. 1 ст. 255 ЦПК України) внаслідок задоволення відповідачами позовних вимог після пред’явлення позову. Вирішуючи питання розподілу судових витрат у частині судового збору, суди стягнули з відповідачів на користь позивачів 50 % сплаченого при поданні позову судового збору. Інші 50 % компенсовано за рахунок держави.

КЦС ВС скасував судові рішення в частині повернення позивачам з державного бюджету 50 % сплаченого ними судового збору, збільшивши суму судового збору, що підлягає стягненню з кожного відповідача на користь позивача, і зробивши такі правові висновки.

У разі укладення мирової угоди до ухвалення рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні в порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 % судового збору, сплаченого при поданні позову, а якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації – 60 % судового збору, сплаченого при поданні позову (ч. 1 ст. 142 ЦПК України).

Водночас згідно із ч. 3 ст. 142 ЦПК України в разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача.

Вказана норма права є спеціальною процесуальною нормою права, яка уточнює правові наслідки відмови позивача від позову. Вона встановлює правила, які підлягають застосуванню в певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма (ч. 1 ст. 142 ЦПК України) встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання.

У поданих справах позивачі відмовилися від позовних вимог у зв’язку з добровільною сплатою заборгованості після пред’явлення позову, а тому з урахуванням вимог ч. 3 ст. 142 ЦПК України КЦС ВС зробив висновок, що наявні правові підстави для стягнення з відповідачів понесених позивачами судових витрат (судового збору) у повному обсязі.

КЦС ВС також роз’яснив, що розподіл судових витрат є імперативною нормою для суду. Суд зобов’язаний здійснити належний розподіл як за заявою учасника, так і з власної ініціативи, забезпечуючи захист майнових інтересів позивача та державного бюджету.

Постанова КЦС ВС від 5 серпня 2026 року у справі № 953/10140/25 (провадження № 61-7158св26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/138754061.

Постанова КЦС ВС від 15 липня 2026 року у справі № 345/5838/25 (провадження № 61-3489св26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/138261948.

Верховний Суд