Про це суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак розповіла на науково-практичному вебінарі «Безвісна відсутність особи. Алгоритм дій нотаріуса. Встановлення опіки над майном. Зміна опікуна, оскарження дій опікуна».

Ольга Ступак зазначила, що з початком повномасштабного російського вторгнення трагічні наслідки війни суттєво змінили як кількість, так і характер справ, що надходять до судів. Зросла й кількість справ щодо визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Суддя нагадала, що у зв’язку з тим, що на початку 2014 року розпочалися бойові дії на сході України, законодавець у новому ЦПК України (2017 року)  запровадив спеціальну процедуру – встановлення факту смерті на тимчасово окупованих територіях (ст. 317 Кодексу). Відтоді перед громадянами й судами постало питання: «Коли слід звертатися за цією спеціальною процедурою, а коли – із заявою про оголошення фізичної особи померлою?».

Ця дилема довго лишалася непомітною, доки відповідні справи не дійшли до Верховного Суду. Сьогодні практика є однозначною: якщо є беззаперечні докази смерті, зокрема медичне свідоцтво або актовий запис про смерть, складений на ТОТ, суди України можуть встановити факт смерті завдяки застосуванню «намібійських винятків». Це дозволяє громадянам надалі реалізовувати права, пов’язані з відкриттям спадщини та ін.

Водночас чіткі розмежування між процедурами оголошення особи померлою та визнання її безвісно відсутньою у практиці Верховного Суду сформувалися лише нещодавно.

Доповідачка розповіла про відмінність між визнанням фізичної особи безвісно відсутньою судом відповідно до ст. 43 ЦК України та набуттям особою статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин, в адміністративному порядку згідно із Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Станом на лютий 2026 року Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, налічує понад 90 тис. записів. Збільшення кількості записів безпосередньо пов’язане з триваючими воєнними діями та їхніми наслідками для цивільного населення і військовослужбовців.

Ольга Ступак звернула увагу, що ст. 306 ЦПК України висуває конкретні вимоги до змісту заяви про визнання особи безвісно відсутньою. Зокрема, заява обов’язково повинна містити опис обставин зникнення. «Простого твердження про те, що близька людина зникла і рік про неї нічого невідомо, – недостатньо. Лише посилання на правову норму також не відповідає вимогам закону», – сказала суддя.

Так, у постанові від 17 вересня 2025 року у справі № 756/6461/24 КЦС ВС зазначив, що коли заява про визнання особи зниклої безвісти викладена незрозуміло щодо обставин та мети, із посиланням на норму про визнання особи безвісно відсутньою, суд першої інстанції має процесуальне право залишити заяву без руху для уточнення заявлених вимог.

А в постанові КЦС ВС від 16 квітня 2025 року у справі № 756/7364/24 зроблено висновок, що  відсутність у заяві про визнання особи безвісно відсутньою мети, для якої необхідно визнати особу безвісно відсутньою, не є підставою для закриття провадження у справі за ст. 306 ЦПК України. У такому випадку суд має залишити заяву без руху для усунення недоліків. Якщо заявник зазначає мету в заяві чи апеляційній скарзі, суд повинен розглянути справу по суті та перевірити обґрунтованість цієї мети.

Доповідачка вказала, що метою визнання фізичної особи безвісно відсутньою, як правило, є встановлення опіки над майном такої особи у випадках, коли забезпечити догляд за ним та покривати витрати на утримання в інший спосіб неможливо.

Вона звернула увагу на постанову КЦС ВС від 20 березня 2024 року у справі № 523/2001/19. У ній зроблено висновок, що визнання фізичної особи безвісно відсутньою потребує встановлення чотирьох обов’язкових умов:

• відсутність відомостей про перебування особи в місці постійного проживання;
• відсутність відомостей про дійсне місце перебування особи та неможливість їх отримання;
• сплив річного строку з дня одержання останніх відомостей про місце перебування;
• наявність правової зацікавленості заявника.

Крім того, в цій постанові колегія суддів КЦС ВС зазначила про те, що суд зобов’язаний вжити всіх можливих заходів для встановлення місця перебування такої особи. А також, що при визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місцезнаходження в цей час неможливо.

Ольга Ступак зауважила, що питання обґрунтування правової зацікавленості заявника є дещо дискусійним. І пояснила, що від заявника вимагається одне: надати суду логічне й зрозуміле пояснення того, з якою метою подано відповідну заяву і який практичний інтерес має заявник у її задоволенні.

Також суддя звернула увагу, що розгляд справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою проводиться судом у складі одного судді і двох присяжних. Розгляд такої категорії справ одноособово суддею свідчить про вирішення справи неповноважним складом суду, що є порушенням вимог процесуального закону. Про це зазначив КЦС ВС у постанові від 9 квітня 2025 року у справі № 710/1160/24.

Доповідачка навела висновок, зроблений у постанові КЦС ВС від 29 січня 2020 року у справі № 154/2135/17. Суд зазначив, що за змістом статей 43, 46 ЦК України, статей 305, 306 ЦПК України, якщо особа, яка несла військову службу, пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, зокрема внаслідок вогневого впливу незаконних збройних формувань під час проведення антитерористичної операції (операції об’єднаних сил), такі обставини можуть бути підставою для оголошення судом особи померлою на підставі ч. 2 ст. 46 ЦК України, а не визнання фізичної особи безвісно відсутньою (про яку немає відомостей про місце її перебування в місці її постійного проживання) на підставі ч. 1 ст. 43 ЦК України.

Крім того, Ольга Ступак розглянула деякі питання щодо встановлення опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою.

Презентація Ольги Ступак – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Vuznan_bezvisno_vidsytn.pdf

Захід організовано ГО «Цивілістична платформа».

Верховний Суд