Формування судової практики щодо стягнення необґрунтованих активів у дохід держави, специфіка позовної давності в таких справах, цивільна конфіскація як важливий інструмент антикорупційної політики, доказування через «фактичний контроль» над активами та непрямі докази, стандарти й гарантії права власності у практиці ЄСПЛ у справах відповідної категорії, – ці та інші питання обговорювали на конференції «Стягнення необґрунтованих активів у дохід держави», що відбулася в Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду.

Захід організовано Верховним Судом спільно з Вищим антикорупційним судом за підтримки Уряду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії через Міністерство закордонних справ у справах Співдружності та розвитку Великої Британії (Foreign, Commonwealth and Development Office, FCDO).

Першу секцію конференції «Особливості судових проваджень про конфіскацію / стягнення необґрунтованих активів» модерував суддя ВС у КЦС Євген Синельников.

Суддя ВС у КЦС Євген Петров виступив із доповіддю «Правові висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави».

Він подякував колегам із ВАКС за їхні публікації, присвячені проблемним питанням щодо стягнення необґрунтованих активів. Хоча КЦС ВС уже дав відповіді на деякі з них у своїй судовій практиці, залишається ще багато дискусійних питань, які касаційному суду належить розглянути в майбутньому.

Євген Петров проаналізував практику КЦС ВС у відповідній категорії справ, пояснив сформульовані правові висновки в контексті обставин кожної справи. 

Зокрема, доповідач звернув увагу на постанову КЦС ВС від 27 квітня 2022 року у справі № 991/3401/21. У ній зроблено висновок, що грошові кошти, отримані особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за договором оренди нерухомого майна, яке не перебуває в її власності, є необґрунтованими активами та підлягають стягненню в дохід держави. Комісійні доходи, отримані від банку за безготівкове зарахування таких грошових коштів, також визнаються необґрунтованими активами, оскільки мають похідний характер.

Суддя навів висновок, сформульований у постанові КЦС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 991/2396/22. Суд зазначив, що законом не встановлено випадків виникнення солідарного зобов’язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів. Якщо необґрунтовані активи набуваються двома або більше особами (тобто має місце множинність осіб), їх вартість стягується в дохід держави у визначених частках.

В іншій справі у касаційній скарзі відповідач вказував, що на порушення вимог закону до участі у справі не залучено його дружину як третю особу, оскільки спірне майно є спільною власністю подружжя. КЦС ВС зазначив, що незалучення третьої особи до участі у справі не є самостійною підставою для скасування судових рішень (постанова КЦС ВС від 24 січня 2024 року у справі № 991/1786/22).

Також у постанові  від 15 травня 2024 року у справі № 991/3346/23  КЦС ВС вказав, що незазначення в декларації фінансових зобов'язань членів сім'ї, які стали джерелом набуття активів значної вартості, за відсутності в декларанта достатніх законних доходів, є підставою для визнання таких активів необґрунтованими.

А в постанові КЦС ВС від 16 жовтня 2024 року у справі № 991/366/22 зроблено висновок, що коли позивач заявляє вимоги про стягнення використаних для придбання необґрунтованих активів коштів, а не самого активу, суд не може вийти за межі позовних вимог і стягнути сам актив. У такому випадку стягненню в дохід держави підлягає саме вартість активу, визнаного необґрунтованим, у межах заявлених вимог.

Детальніше – у презентації Євгена Петрова – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Vuznan_aktuv_neobgrynt.pdf

Суддя Апеляційної палати ВАКС Дмитро Михайленко звернув увагу на динамічний розвиток інституту стягнення необґрунтованих активів, який за останні роки сформувався в умовах мінімального законодавчого регулювання.

За його словами, це зумовлює підвищену відповідальність судів за формування правових позицій, здатних забезпечити справедливий і пропорційний результат. «За останні чотири роки інститут стягнення необґрунтованих активів став однією з найбільш динамічних практик у нашій країні», – зазначив суддя. Він наголосив, що цивільна конфіскація в Україні фактично виконує роль більш м’якого, гуманізованого механізму реагування порівняно з кримінально-правовими інструментами. «Фактично цивільна конфіскація в Україні є проявом гуманізації правової системи», – наголосив він. У цьому контексті Дмитро Михайленко підкреслив значення формування єдиних підходів Верховним Судом.

Окремо суддя зупинився на практиці розгляду справ щодо опосередкованого володіння активами. Він зазначив, що для доведення опосередкованого володіння необхідно встановити або фактичний контроль над активом, або його набуття за дорученням, а також дотримуватися принципу пропорційності. «Фактичний контроль не тотожний формалізованому праву розпорядження. Йдеться про реальну можливість впливати на долю активу», – пояснив Дмитро Михайленко.

Суддя ВС у КЦС Василь Крат виступив на тему «Позовна давність за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави».

Він зауважив, що в касаційному суді питання про позовну давність у таких справах поки що не постало, що дає змогу порозмірковувати над ним з наукової точки зору.  

Суддя зазначив, що сучасна цивільна конфіскація (civil forfeiture – конфіскація in rem (проти речі) по суті має глибоке коріння в давньому британському праві і засновується на ідеї деоданта (від лат. deo dandum — «те, що має бути віддане Богу»). Англійське загальне право про деоданти бере початок в XI столітті і застосовувалося з перервами, доки парламент не скасував його у 1846 році. Наприклад, якщо людина падала з дерева і гинула, то дерево зрубували, наче воно було винне у скоєнні вбивства. Деодантом міг виступати будь-який предмет або тварина, що спричинили смерть людини, і дохід від продажу деоданта надходив сім'ї загиблого.

Для українського приватного права термін «активи» є дещо нетиповим. Стаття 190 ЦК України оперує поняттям «майно», яке є більш універсальним, оскільки охоплює і речі, і майнові права. На думку доповідача, запровадження терміна «необґрунтовані активи» замість «необґрунтованого майна» – дещо штучний крок, хоча цей термін уже став частиною правового поля.

Василь Крат звернув увагу, що позовна давність – це конструкція суто цивілістична. Вона використовується для захисту цивільного суб’єктивного права. «Але чи має держава суб’єктивне цивільне право? Звісно, що ні. Застосування позовної давності до необґрунтованих активів штучне», – сказав доповідач. Також він звернув увагу, що для позовів про стягнення необґрунтованих активів встановлена спеціальна позовна давність – чотири роки.

Одним із найскладніших аспектів є визначення моменту, з якого держава може «втратити» право на позов. За загальним правилом перебіг позовної давності починається, коли особа дізналася про порушення свого права. Проте у справах про цивільну конфіскацію діє інше, більш жорстке правило. Згідно зі ч. 7 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності пов’язаний саме з датою набуття активу. Тобто відлік часу починається автоматично в момент переходу права власності на сумнівне майно до особи, незалежно від того, коли про це дізналися антикорупційні органи. Такий підхід стимулює державу до швидкого виявлення активів.

Крім того, Василь Крат звернув увагу, що через пандемію COVID-19 та повномасштабну війну рф проти України перебіг позовної давності був законодавчо зупинений, що створило унікальну ситуацію для української правової системи. За орієнтовними підрахунками судді, з передбачених законом чотирьох років (близько 1460 днів) на сьогодні фактично спливло лише близько 180 днів. Це означає, що держава має в розпорядженні ще понад 1100 днів (приблизно 3 роки) для подання позовів щодо активів, набутих із 28 листопада 2019 року (з часу набрання чинності Законом України від 31 жовтня 2019 року № 263-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів»).

Доповідач акцентував, що оскільки конструкція необґрунтованих активів імплементована в приватне право, то у справах відповідної категорії суд спочатку повинен розглянути, чи є позов обґрунтованим, а вже потім вирішувати питання, чи не пропущена позовна давність. Цей порядок відрізняється від адміністративного процесу, де спочатку вирішується питання про строк, а потім – про обґрунтованість адміністративного позову.  

Також Василь Крат звернув увагу на численні висновки КЦС ВС і Великої Палати ВС про те, що заявляти про пропуск позовної давності необхідно в суді першої інстанції. І лише як виняток таку заяву може розглянути апеляційний суд.  

У світлі згадок про британське право Євген Синельников звернув увагу, що у 2017 році у Великій Британії було прийнято Criminal Finances Act 2017 (Закон про кримінальні фінанси 2017 року). Цей Закон запровадив новий інструмент — Unexplained Wealth Orders (UWO), або ордери на активи необґрунтованого походження. Попри великі очікування під час ухвалення Закону практика його застосування виявилася не дуже поширеною. З початку дії Закону до сьогодні за офіційними джерелами видано лише кілька ордерів.

Євген Синельников зауважив, що в Україні відповідний процес іде активніше. Ймовірно, це пов’язано з національним контекстом, який стимулює діяльність антикорупційних органів і судових інституцій. Суддя повідомив, що КЦС ВС вже ухвалив остаточні рішення в 10 справах щодо стягнення необґрунтованих активів. Така ж кількість справ сьогодні перебуває на розгляді касаційного суду.

Суддя ВАКС Тетяна Криклива зосередилася на практичних викликах, з якими стикається суд першої інстанції під час розгляду справ про визнання активів необґрунтованими. Вона наголосила, що саме суд першої інстанції працює з такими справами без усталених правових позицій вищих судів і фактично формує основу подальшої судової практики.

«Саме перша інстанція стикається з усіма практичними проблемами, які виникають під час розгляду справ про визнання активів необґрунтованими», — зазначила суддя. Доповідачка звернула увагу на необхідність чіткого розмежування активу та доходу, отриманого від нього, що принципово для визначення ціни позову та застосування вартісних порогових критеріїв. За її словами, неправильне ототожнення цих категорій на практиці призводить до помилок під час обрахунку вартості активів.

Окремо суддя окреслила проблемні питання, щодо яких поки що не сформовано усталеної позиції ВС. Ідеться, зокрема, про трансформацію активів після 28 листопада 2019 року та паралельне існування цивільних і кримінальних проваджень щодо одного й того самого майна. У цьому контексті вона наголосила на необхідності уникнення подвійної конфіскації та врахування рішень, ухвалених у межах інших проваджень. «Якщо актив уже був предметом цивільної конфіскації, він не може повторно ставати об’єктом спеціальної конфіскації в межах кримінального провадження», – акцентувала Тетяна Криклива.

Під час дискусії суддя Великої Палати ВС Ольга Булейко окреслила еволюцію національної моделі відповідальності у справах про незаконне збагачення, її зв’язок із міжнародними зобов’язаннями України та ключові проблеми правозастосування.

Запровадження кримінальної відповідальності за незаконне збагачення безпосередньо пов’язане з імплементацією положень Конвенції ООН проти корупції, яка зобов’язує держави формувати ефективні механізми реагування на істотну невідповідність між активами публічних службовців і їхніми законними доходами. Саме з метою виконання цих зобов’язань у 2011 році в КК України вперше було закріплено відповідну норму.

Водночас первісна конструкція складу злочину від початку викликала дискусії щодо її відповідності конституційним гарантіям, зокрема принципу презумпції невинуватості. Рішення Конституційного Суду України 2019 року, яким попередню редакцію ст. 368-2 КК України було визнано неконституційною, призвело до фактичного правового вакууму у сфері кримінально-правового реагування на незаконне збагачення. Це, своєю чергою, спонукало законодавця до формування нової моделі, покликаної поєднати ефективність антикорупційної політики з вимогами правової визначеності та належного розподілу тягаря доказування.

КК України було доповнено ст. 368-5, що ґрунтується на іншій логіці, тобто акцент перенесено з обов’язку особи пояснювати походження майна на обов’язок сторони обвинувачення довести факт набуття активів, їхню вартість, розмір законних доходів та наявність істотної різниці між цими показниками. Такий підхід покликаний забезпечити дотримання класичних стандартів кримінального процесу та виключити перекладання доказового обов’язку на обвинуваченого.

Суддя детально зупинилася на елементах складу злочину. Зокрема, предметом доказування є конкретна, кількісно визначена вартість активів, а не загальна оцінка способу життя особи. Поняття набуття активів охоплює не лише формальне оформлення майна на службовця, а й випадки, коли активи набуваються через інших осіб або коли службовець здійснює фактичний контроль над ними. Водночас ключовою гарантією залишається вимога доведеності такого зв’язку належними й допустимими доказами.

Окрему увагу було звернено на широке визначення терміна «активи», до яких належать грошові кошти, майно, майнові права, нематеріальні активи, зменшення фінансових зобов’язань, а також роботи чи послуги, що створюють економічну вигоду. Порівняння здійснюється виключно із законними доходами, визначеними антикорупційним законодавством та системою фінансового декларування.

Також було роз’яснено співвідношення кримінальної відповідальності за незаконне збагачення та процедури цивільної конфіскації необґрунтованих активів. За своєю правовою природою це два різні механізми. Кримінальний спрямований на притягнення особи до відповідальності з усіма процесуальними гарантіями, тоді як цивільний — на вилучення майна без встановлення вини у вчиненні злочину. Законодавство передбачає їх розмежування, щоб уникнути подвійного обліку одних і тих самих активів і забезпечити узгодженість правових наслідків.

Другу секцію модерував суддя Вищого антикорупційного суду Сергій Мойсак.

Секцію було присвячено питанням щодо виявлення, моніторингу, фіксації та особливостей доказування необґрунтованих активів – темі, що має ключове значення для ефективності антикорупційної політики та практики правозастосування. Ці питання є одними з найбільш актуальних і потребують обговорення не лише під час фахових заходів, а й у щоденній роботі державних органів, адже саме від належного збору та оцінки доказів залежить кінцевий результат розгляду відповідних справ.

Під час заходу начальник управління проведення моніторингу способу життя та контролю щодо повноти заповнення декларацій Національного агентства з питань запобігання корупції Дмитро Соколов зазначив, що моніторинг способу життя є окремим інструментом фінансового контролю, який дозволяє досліджувати фактичний майновий стан декларантів незалежно від строків декларування. Профільне управління, створене у 2023 році, готує матеріали для звернення до прокуратури з позовами про визнання активів необґрунтованими та щодо встановлення ознак незаконного збагачення. За останній період кількість таких матеріалів, позовів і суми конфіскацій суттєво зросли, що свідчить про підвищення ефективності механізму та формування сталої судової практики.

Основними джерелами інформації є матеріали правоохоронних органів, повідомлення викривачів, журналістські розслідування, відкриті джерела та державні реєстри. Застосовуються аналітичні інструменти для виявлення невідповідностей між доходами, витратами й способом життя посадовців. Під час збору доказів досліджуються банківські операції, цифрові сліди користування майном, витрати на його утримання, а також можливі активи, оформлені на третіх осіб. Водночас декларант має можливість надати пояснення.

Адвокат, голова адвокатського об’єднання «Назар Кульчицький і партнери» Назар Кульчицький у межах секції виступив із доповіддю на тему «Стандарт та обов’язок доведення у справах про стягнення необґрунтованих активів відповідно до практики Європейського суду з прав людини». Він зосередив увагу на питанні правової природи цивільної конфіскації та підходах ЄСПЛ до її кваліфікації, наголосивши, що попри формальне зарахування таких справ до цивільних правовідносин у національному законодавстві ЄСПЛ оцінює їх крізь призму власних критеріїв, зокрема тесту Енгеля.

Спікер проаналізував практику ЄСПЛ, зокрема рішення у справах GOGITIDZE AND OTHERS v. Georgia та PĂCURAR v. Romania, на які зазвичай спирається національна судова практика. Він наголосив, що оцінка ЄСПЛ здійснюється не формально, а з урахуванням певних критеріїв, зокрема того, чи кваліфікується воно з точки зору кримінального процесу як такого в національному законодавстві, природи правопорушення та важкості покарання, і саме з цієї позиції питання цивільної конфіскації не є однозначним.

Назар Кульчицький провів паралелі з люстраційними справами, такими як MATYJEK v. Poland та «Полях та інші проти України», у яких ЄСПЛ у різних ситуаціях доходив як до цивільного, так і до кримінального аспекту застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежно від сукупності критеріїв та наслідків для особи.

Крім того, у доповіді було звернено увагу на процедурні особливості цивільної конфіскації, а саме на те, що докази в таких справах фактично збираються органами досудового розслідування із застосуванням методів, притаманних кримінальному провадженню, без відповідних кримінальних процесуальних гарантій. Спікер також наголосив, що в Україні наслідки цивільної конфіскації не обмежуються лише вилученням активів, а поєднуються зі звільненням з посади та можливістю притягнення до кримінальної відповідальності. У зв’язку із цим він порушив питання заборони подвійного притягнення до відповідальності з посиланням на справи SERGEY ZOLOTUKHIN v. Russia та A AND B v. Norway, а також звернув увагу на ризик покладення тягаря доказування на відповідача у контексті застосування ст. 6 Конвенції.

Заступник начальника другого відділу управління процесуального керівництва, підтримання публічного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Ігор Ткач у доповіді на тему «Особливості збору доказів та участі прокурора у справах про необґрунтовані активи» розповів про практичні аспекти діяльності прокурора САП. За словами спікера, рішення про звернення з позовом ухвалюється з урахуванням судової практики, законодавчих критеріїв та оцінки перспектив кожної конкретної справи.

На прикладі перших позовів про визнання активів необґрунтованими доповідач проаналізував формування підходів до доказування, зокрема застосування категорії фіктивності правочинів, і звернув увагу на правові висновки ВС, якими було вказано на незастосовність категорій дійсності чи недійсності правочинів у цій категорії справ. Ігор Ткач зазначив, що відповідна правова позиція стала орієнтиром для подальшої практики й нині використовується як стороною обвинувачення, так і стороною захисту.

У виступі було представлено статистику матеріалів, що надходять до САП, та окреслено причини розриву між кількістю отриманих матеріалів і кількістю позовів, скерованих до суду. Спікер детально зупинився на інструментарії прокурора САП на початковому етапі справи, особливостях збору доказів залежно від джерела їх надходження, а також проблемних питаннях визначення предмета позову, використання матеріалів кримінальних проваджень і меж цивільної конфіскації, наголосивши на важливості гнучкого підходу в умовах обмеженого нормативного регулювання.

Старший детектив підрозділу детективів організаційно-аналітичного забезпечення та стратегічного розвитку Національного антикорупційного бюро України Ярослав Вороніжський зупинився на питаннях доказів та їх специфіки у справах про стягнення необґрунтованих активів. Він окреслив загальне призначення механізму цивільної конфіскації як інструменту вилучення активів, якими особа фактично володіє без належних правових підстав, і наголосив на його значенні для захисту публічних інтересів.

Доповідач детально проаналізував предмет доказування у справах про визнання активів необґрунтованими, звернувши увагу на необхідність встановлення необґрунтованості активу та доведення його зв’язку з уповноваженою особою. Часто такий зв’язок встановлюється за допомогою непрямих доказів, зокрема в ситуаціях оформлення активів на номінальних власників. Окремо йшлося про значення оцінки вартості активу, аналізу законних доходів і видатків особи, а також дослідження фактичного контролю над майном.

Завершуючи виступ, Ярослав Вороніжський звернув увагу та те, що судова практика у справах про стягнення необґрунтованих активів вже сформована і на більшість поставлених питань можна знайти відповіді. Він окреслив коло доказів, які найчастіше використовуються під час розгляду таких справ. Серед них — декларації уповноважених осіб, дані з державних реєстрів, результати моніторингу способу життя, банківська інформація, матеріали кримінальних проваджень, показання свідків, експертні висновки, а також цифрові докази, зокрема дані геолокації та інформація із систем відеоспостереження. Разом з тим, зауважив спікер, у більшості випадків предметом розгляду є сукупність різних активів, однак ще не сформована практика щодо криптовалют, що становить окремий виклик для правозастосування.

Суддя ВАКС Тимур Хамзін проаналізував рішення Європейського суду з прав людини у справі PĂCURAR v. Romania. Він зазначив, що це рішення детально розкриває механізм цивільної конфіскації в Румунії: від етапів провадження до практичних викликів, з якими стикаються судді.

Ця справа стосувалася конфіскації активів високопосадовця поліції, які в межах цивільного процесу були визнані необґрунтованими згідно із законодавством про доброчесність. Предметом розгляду в ЄСПЛ стало ймовірне порушення ст. 6 Конвенції  та ст. 1 Першого протоколу до неї. У цьому контексті спікер акцентував на особливостях процедури перевірки та стягнення майна в Румунії.

У цій справі ЄСПЛ чітко розмежував сфери застосування ст. 6 Конвенції, встановивши, що процедура цивільної конфіскації підпадає під цивільний, а не під кримінальний аспект. Суд звернув увагу на суб’єктний склад: заходи спрямовані не на загальне коло осіб, а лише на декларантів. ЄСПЛ врахував превентивну мету законів, які регулюють відповідне питання: не покарати особу, а саме запобігти вчиненню публічними особами корупційних діянь. Також було враховано, що заходи мають дисциплінарне спрямування і не передбачають позбавлення волі. Конфіскація обмежена лише сумою активів, походження яких не було належним чином обґрунтоване. Доповідач пояснив, що це був адміністративний інструмент, спрямований на підтримку доброчесності та запобігання корупції.

Тимур Хамзін відзначив подібність моделей цивільної конфіскації в Румунії та Україні, зокрема в частині аргументації сторін і судової практики. На думку спікера, можливо, це дає підстави стверджувати про відсутність порушень ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до неї при застосуванні української моделі цивільної конфіскації.

Голова Інституту законодавчих ідей Тетяна Хутор детально зупинилася на розширенні механізмів цивільної конфіскації необґрунтованих активів у контексті Директиви ЄС 2024/1260. Вона зазначила, що згідно з Дорожньою картою з питань верховенства права Україна має імплементувати положення цього документа до 2027 року. Зокрема, Директива запроваджує уніфіковані для ЄС види конфіскації, які стануть частиною українського законодавства в найближчому майбутньому.

Спікерка виокремила низку проблемних аспектів чинного законодавства України, зокрема обмежене коло суб’єктів застосування цивільної конфіскації, вузький перелік підстав і певну конкуренцію між цивільними та кримінальними інструментами.

За словами доповідачки, однією з головних особливостей Директиви ЄС 2024/1260 є можливість ініціювати стягнення активів без обвинувального вироку суду. Це можливо за умови доведення зв’язку із кримінальним провадженням, злочинною організацією або конкретним правопорушенням. Механізм поширюється як на підозрюваних, так і на пов’язаних із ними третіх осіб.

Тетяна Хутор навела досвід Великої Британії, який підтверджує ефективність механізму цивільної конфіскації, що зумовлений широким колом суб’єктів, обов’язком особи пояснити походження активів та наслідками за ненадання такої інформації.

На її переконання, узгодження національного законодавства з нормами Директиви ЄС 2024/1260 сприятиме розширенню кола осіб, до яких може застосовуватися цивільна конфіскація, з одночасним закріпленням гарантій захисту прав добросовісних набувачів.

У межах обговорення учасники порушили низку актуальних питань. Зокрема, увагу приділили правомірності та межам моніторингу способу життя стосовно третіх осіб (членів сім’ї та оточення суб’єкта декларування). У цьому контексті обговорили питання стосовно оцінки НАЗК збору даних про осіб, які за законом не є суб’єктами декларування, враховуючи, що акцент моніторингу має бути саме на суб’єкті. Крім того, присутні проаналізували специфіку оцінки електронних доказів судом під час розгляду справ про цивільну конфіскацію необґрунтованих активів, а також обговорили процедурні питання щодо доступу до матеріалів справи в цій категорії спорів.

На завершення заходу Євген Петров наголосив на важливості проведення заходу, зазначивши, що це перша масштабна конференція у цій сфері. За його словами, вже накопичено вагомий масив матеріалів щодо необґрунтованих активів, а сама подія стане початком низки фахових обговорень. Актуальність теми зумовлена стрімким збільшенням кількості позовів, розглянутих справ і, відповідно, переліку питань, що потребують розв'язання.

«На конференції прозвучало багато цінних ідей та фахових думок. Переконаний, що кожен із присутніх отримав ґрунтовну основу для роздумів і подальших висновків. Та найважливіше – ми бачимо реальний розвиток законодавства у сфері цивільної конфіскації», – зазначив доповідач.

Він також висловив упевненість, що ВС активно долучатиметься до цієї роботи, оскільки інститут стягнення необґрунтованих активів є комплексним і потребує глибокого всебічного вивчення.

Відеозапис заходу можна переглянути на ютуб-каналі Верховного Суду – https://www.youtube.com/watch?v=phbS9JM_O-E. 

Верховний Суд